Робота з обдарованими дітьми

Робота  з  обдарованими  учнями

Особливості роботи з обдарованими учнями

 “З народженням кожної людини в світ

вноситься щось нове, чого ще не було,

щось первозданне і неповторне.

Обов’язок кожного – знати і не забувати,

що він у світі єдиний у своїй якості

і що ще ніколи не з’являвся хтось такий, як він,

адже якби вже був такий, як він,

то не було б необхідності в ньому самому”

Мартін Бубер

         Обдарованість дитини... Що це таке? Можливо це своєрідна іскра Божа, яку треба відшукати в її душі і допомогти не тільки не згаснути, а спалахнути полум’ям. Здібні, талановиті люди в будь-якому суспільстві є його “локомотивом”. Саме їхніми інтелектуальними зусиллями забезпечується прогрес суспільства, плодами якого користуються всі. Тому кожен учитель часто запитує себе: “Як знайти та визначити обдарованість?”. Адже через свою зайнятість, брак інформації, методичної підтримки він обмежений у виборі інструментарію, який допоміг би дати відповідь на це запитання.

Визначення обдарованості надзвичайно важливе – від цього залежить кого й на підставі яких критеріїв школа відбиратиме в спеціалізовані школи чи програми, як навчатиме. Від розуміння суті обдарованості прямо залежить, на які особливості своїх учнів учитель звертатиме увагу.

Завдання школи — підтримати учня і розвинути його здібності, підготувати ґрунт для того, щоб ці здібності було реалізовано. Виявлення обдарованих дітей повинно починатися вже в початковій школі на основі спостереження, вивчення психологічних особливостей, мовлення, пам'яті, логічного мислення.

Якими є обдаровані діти?

• Мають вищі порівняно з більшістю учнів інтелектуальні здібності, потяг до навчання, творчі можливості.

• Мають активну пізнавальну потребу, що домінує.

• Відчувають радість від здобуття знань, розумової праці.

Які категорії обдарованих дітей можна визначити умовно?

1. Діти з незвичайно високим загальним рівнем розумового розвитку (такі діти найчастіше зустрічаються в дошкільному й молодшому шкільному віці).

2. Діти з ознаками спеціальної розумової обдарованості — у певній галузі науки (підлітковий вік).

3. Учні, які не досягають через якісь причини успіхів у навчанні, але мають яскраву пізнавальну активність, оригінальність психічного складу, неабиякі розумові резерви (частіше зустрічаються в старшому шкільному віці).

        У навчальній діяльності робота з обдарованими дітьми ґрунтується на диференційованому підході, що сприяє розширенню й поглибленню освітнього простору предмета.

       Мета роботи з обдарованими дітьми - виявлення таких дітей та створення умов для їх оптимального розвитку.

Завдання роботи з обдарованими дітьми:

• Розвиток цілісної картини світу в уявленнях дитини.

• Розвиток творчого критичного й абстрактно-логічного мислення, здатностей розв'язувати проблеми.

• Розвиток здатності самостійно навчатися та здійснювати дослідницьку роботу.

• Розвиток здатностей до самопізнання й саморозуміння, формування позитивної «Я-концепції».

За якими принципами будується робота з обдарованими дітьми?

• Орієнтація на змагання, актуалізація лідерських можливостей учнів.

• Орієнтація на потреби дитини.

• Максимальне розширення кола інтересів.

• Домінування розвивальних можливостей над інформаційною насиченістю.

• Ускладнення змісту навчальної діяльності.

Яким повинен бути вчитель у роботі з обдарованими дітьми?

• Талановитим, здатним до експериментальної й творчої діяльності.

• Професійно грамотним.

• Інтелігентним, моральним і ерудованим.

• Володіти сучасними педагогічними технологіями.

• Мати позитивну «Я-концепцію», бути цілеспрямованим, наполегливим, емоційно стабільним.

• Умілим організатором навчально-виховного процесу, психологом.

Що повинен уміти вчитель для роботи з обдарованими дітьми?

 Збагачувати навчальні програми, тобто оновлювати й розширювати зміст навчання.

 Працювати диференційовано, здійснювати індивідуальний підхід і консультувати учнів.

 Стимулювати пізнавальні здібності учнів.

         Приймати зважені психолого-педагогічні рішення.

         Аналізувати навчально-виховну діяльність — свою та класу.

         Добирати й готувати матеріал для колективних творчих справ.

        Завдання педагогів полягає у тому, щоб створити умови, з яких будь-яка дитина могла б просуватися шляхом власної досконалості, уміла мислити самостійно, нестандартно. Цей шлях називається «самовдосконаленням дитини в умовах освітнього процесу».

      Обдарованість — це система, що розвивається протягом життя, визначає можливість досягнення людиною вищих (незвичайних, неабияких) результатів в одному або декількох видах діяльності порівняно з іншими людьми.

        Обдарована дитина — це дитина, яка має яскраві й очевидні, іноді видатні досягнення (або внутрішні передумови таких досягнень) у тому або іншому виді діяльності.

 За якими напрямами здійснюється робота вчителів з обдарованими учнями?

1. На уроках — індивідуальна диференційована робота.

2. Гурткова робота із предмета.

3. Позакласні заходи у межах предметних тижнів.

4. Предметні заходи у класі із запрошенням батьків.

5. Участь учнів 1—11-х класів у шкільній конференції «День науки» із захистом навчальних проектів.

6. Участь в олімпіадах різного рівня.

7. Участь у творчих конкурсах різного рівня

8. Театралізовані свята — особлива форма роботи з обдаровани¬ми дітьми, оскільки в них діти мають можливість не тільки реалізувати акторські здібності, безпосередньо беручи участь у виставах, але й виявити творчі навички, розробляючи сценарії постановок, розвинути схильність до художнього читання й літературної творчості, виявити ерудицію й дослідницькі навички у вікторинах і наукових диспутах. Така робота сприяє підвищенню мотивації обдарованих дітей до співробітництва з педагогами й копіткій роботі із самовдосконалення.

Етапи роботи з обдарованими учнями:

1. Підготовчий

 Виявлення обдарованих учнів;

         Складання діагностичних карт;

 Розроблення нормативних документів, робочих програм роботи з обдарованими учнями.

2. Основний (практичний)

 Упровадження інтерактивних методів навчання (проблемно-дослідницьких, проектних, модульних), що розви¬вають в учнів творче й дослідницьке мислення.

         Активна участь в інтелектуальних і творчих конкурсах різних рівнів.

3. Узагальнення

 Аналіз досягнутих результатів.

 Співвідношення результатів реалізації програми з поставленими метою й завданнями.

 Визначення перспектив і шляхів подальшої роботи з обдарованими учнями.

Форми роботи вчителя-предметника з обдарованими дітьми

1. Розв'язання нестандартних завдань на уроках і в позаурочний час.

2. Індивідуальна й диференційована робота.

3. Ділові гри, інтерактивні методи навчання.

4. Участь у конкурсах різних рівнів.

5. Участь у предметних олімпіадах різних рівнів.

Розвиток обдарованості учнів залежить від професійного рівня педагогів та використання креативних методів навчання. У практиці педагогічної діяльності слід використовувати нові технології навчання, які сприятимуть розвитку інтелектуальної, творчої, предметної або лідерської обдарованості.

Як розвивати творчі здібності обдарованих дітей

1. Підхоплюй думки учнів і оцінюй їх зразу, підкреслюючи їх оригінальність, важливість тощо.

2. Підкреслюй інтерес дітей до нового.

3. Заохочуй оперування предметами, матеріалами, ідеями. Дитина практично вирішує дослідницькі завдання.

4. Вчи дітей систематичній самооцінці кожної думки.

5. Виробляй у дітей терпиме ставлення до нових понять, думок.

6. Не вимагай запам'ятовування схем, таблиць, формул, одностороннього рішення, де є багатоваріативні способи.

7. Культивуй творчу атмосферу - учні повинні знати, що творчі пропозиції, думки клас зустрічає з визнанням, приймає їх, використовує.

8. Вчи дітей цінувати власні та чужі думки. Важливо фіксувати їх в блокноті.

9. Іноді ровесники ставляться до здібних дітей агресивно, це необхідно попередити. Найкращим засобом є пояснення здібному, що це характерно, і розвивати у нього терпимість і впевненість.

10. Пропонуй цікаві факти, випадки, технічні та наукові ідеї.

11. Розсіюй страх у талановитих дітей.

12. Стимулюй і підтримуй ініціативу учнів, самостійність. Підкидай проекти, які можуть захоплювати.

13. Створюй проблемні ситуації, що вимагають альтернативи, прогнозування, уяви.

14. Створюй в школі періоди творчої активності, адже багатого геніальних рішень з'являється в такий момент.

15. Допомагай оволодівати технічними засобами для записів.

16. Розвивай критичне сприйняття дійсності.

17. Вчи доводити починання до логічного завершення.

18. Впливай особистим прикладом.

19. Під час занять чітко контролюй досягнуті результати та давай завдання підвищеної складності, створюй ситуації самоаналізу, самооцінки, самопізнання.

20. Залучай до роботи з розробки та впровадження власних творчих задумів та ініціатив, створюй ситуації вільного вибору і відповідальності за обране рішення.

21. Використовуй творчу діяльність вихованців при проведенні різних видів масових заходів, відкритих та семінарських занять, свят.

22. Під час опрацювання програмового матеріалу залучай до творчої пошукової роботи з використанням випереджувальних завдань, створюй розвиваючі ситуації.

23. Активно залучай до участі в районних, обласних, Всеукраїнських конкурсах, змаганнях, виставках.

24. Відзначай досягнення вихованців, підтримуй та стимулюй активність, ініціативу, пошук.

ЯК ВИЯВИТИ ОБДАРОВАНУ ДИТИНУ

Дайте на кожне питання одну з трьох відпо­відей: «так», «ні», «не знаю».

1.   Не можна дуже рано вчити дитину читати, навіть якщо вона сама цього прагне.

2.    Пам'ять — це найголовніше для розвитку здібностей.

3.    Поки дитина мала, жодних жорстких ви­мог до неї не можна висувати.

4.   Не можна обдаровану дитину вчити так само, як і звичайну.

5.   Обдаровані діти іноді з труднощами засво­юють знання і навички, що не відповідають їхнім здібностям.

6.    Дитині змалку необхідно пропонувати вибір скрізь, де це тільки можливо: в їжі, одязі, під час прогулянок і навіть у виборі друзів.

7.    Почуття обов'язку не можна виховувати дуже рано, не можна бути до маленької ди­тини дуже вимогливими — від цього страж­дає особистість.

8. Будь-який урок у школі має бути цікавим дитині — без цього не розвиватимуться по­трібні здібності.

9. В обдарованої дитини часто виникають труднощі в спілкуванні.

10. Математику до 12-13 років мають у повно­му обсязі вивчати всі діти, незважаючи на їхні нахили і здібності.

11. Потрібно, щоб з перших днів навчання в школі дитина була орієнтована тільки на відмінні оцінки.

12. Не можна до дитини, навіть маленької, по­стійно проявляти свою любов — так можна дитину розпестити.

13. Дітей до 11 років не можна навчати в про­фільних класах — математичних, гумані­тарних та ін.

14.  Не можна карати дитину за зламану іграшку.

15. Дитину не можна примушувати читати, особливо художню літературу.

16. Дитину змалку необхідно привчати до хат­ніх обов'язків.

17. Кожна дитина має бути впевненою у своїх силах.

18. Потрібно постійно проявляти свою любов, починаючи з дитячих років, — любов'ю розпестити неможливо.

19. Не можна карати дитину за її низький рі­вень інтелектуальної діяльності — погано прочитав, неправильно порахував та ін.

20. Якщо дитина звичайна, не можна, щоб вона вважала себе здібною, це заважатиме їй у житті.

21. Обдарованість — тільки від Бога.

22. Обдаровану дитину можна одразу визна­чити — вона вражає всіх своїми знаннями і думками.

23. Маленьку дитину не можна постійно брати на руки — так її можна розпестити.

24. Гарний учитель — той, на уроці якого ді­тям завжди цікаво і вони не помічають, як минає час.

25, Потрібно, щоб із раннього віку дитині трохи менше забороняли робити будь-що, тоді вона виросте справжньою людиною.

26, Маленьку дитину не можна карати, це при­гнічує особистість.

27, Оцінок у школі взагалі не має бути.

28. Коли дорослі читають дитині, дуже важливо, щоб вона сиділа тріхо і прислухалася до  кожного слова.

29. Обдарованим дітям у жодному випадку не можна  говорити,  що вони  —  обдаровані,  інакше вони можуть стати зверхніми.

30. Для того щоб дитина виросла здібною, її обов'язково слід ще до школи вчити читан­ня, лічби, іноземної мови.

31. Щоби у дитини розвивалися здібності, слід   вимагати, щоби вона щодня читала бодай      дві-три сторінки.

 правильно — (+)  неправильно — (—)

Обчисліть кількість правильних відповідей.

Отже, якщо у вас більше ніж половина відповідей неправильних, то вам необхідно опіку­ватися особистою самоосвітою (або розробити    І свою педагогічну теорію). Працювати з обдаро­ваними дітьми вам поки що зарано.                        

Якщо    неправильних    відповідей    всього 5-7 — це дуже непоганий результат. Загалом    і ви відчуваєте, як кажуть, істину, тож залиша­ється реалізувати її на практиці.                             

Якщо неправильних відповідей всього 2-3 — це просто чудово, ви справжній геній педагогічної інтуїції, тож вам необхідно терміново знайти собі діяльність, яка відповідала б вашим педагогічним здібностям.

ПАМ’ЯТКА ВЧИТЕЛЮ ДЛЯ РОБОТИ З ОБДАРОВАНИМИ ДІТЬМИ

- Постійно працюйте над вихованням почуттів дітей, особливо вразливих і чуттєвих до всього, що стосується їхнього «я».

- Допомагайте обдарованим дітям виробити адекватну я-концепцію і самооцінку, розвивати емпатію.

- Забезпечуйте сприятливу емоційну атмосферу, адже дитина набуває емоційного досвіду в процесі взаємодії з людьми.

- Дотримуйтеся порядку й дисципліни, обдаровані діти, як і всі інші, повинні знати межу допустимої поведінки.

- Скеровуйте енергію і творчість обдарованих дітей у потрібне русло, щоб їх праця приносила користь.

- У роботі з обдарованими дітьми використовуйте дослідницький метод, це активізує їхню роботу.

- Розвивайте здібності дітей, широко використовуйте метод самостійного набуття знань.

- Привчайте обдарованих дітей працювати спільно, це допоможе їм легше адаптуватися до соціальних умов.

- Заохочуйте дітей, це стимулює їх.

- Тісно співпрацюйте з батьками обдарованих дітей, щоб розвинути здібності кожної дитини.

Реферат

на  тему:

Процес  державотворення в  Україні

                                                                  Автор:

                                                                  Дробуш  Марія    15 років

                                                                  Обсіцька  ЗОШ  І – ІІ  ступенів

                                                              

                            

             Зміст

Вступ

1. Що  таке  соборність?

2. Етапи  соборності  України.

3.Розбудова  соборної  України

Висновки

Список використаної літератури

                                                                                                                          

                                                       Вступ

         Уперше назва «Україна» з'явилася напри­кінці XII ет. в Іпатіївському літопису в 1187 році у зв'язку зі смертю в Переяславі князя Володимира Глібовича. У літопису говориться: «...и плакашася по нем всі переяславци... бе бо князь добр и крепок на рати... и о нем же Украйна много постона...». За часів Галицько-Волинського князівства його землі одержали назву «Україна», яка пізніше, з XVI ст., вжива­лася в документах у межах більшості заселених українцями земель, що увійшли до Польщі.

         Близько 604 тис. км², 47  млн. мешканців – такою постає Україна перед нами. Протягом усього періоду свого існування вона знала і часи розквіту, і часи, коли свобода здобувалась кров’ю. Але, незважаючи на все, зараз, у ХХІ ст., у самому центрі Європи розвивається велика держава.

Уже 20 років Україна пишається своєю незалежністю. Мабуть настав час для того, що без пафосу сказати про те, як здобули ми цю незалежність, якою ціною дісталась вона українцям. Для цього потрібно ще раз пройти сторінками історії цей буремний шлях: від заснування Київської Русі  аж до сьогодення.

         Метою даної роботи є дослідження складних проблем не затребуваного вітчизняного потенціалу українського державотворення від його першовитоків до початку XXI ст., тобто дослідження реально­го суверенітету, щоби показати його місце і роль за сучасних умов розбудови незалежної держави; забезпечити розгляд питань історії розвитку науково-педагогічної думки, просвітництва з огляду на ідеї соборності України;

         Завдання   роботи :  

         - проаналізувати основні напрями розвитку сучасної України в контексті проблем соборност;

         - висвітлити актуальні проблеми сучасної історії України, пов'язані з питаннями єдності української нації;

        

         - показати роль і значення особистості у процесі створення соборної Української держави;

         - формувати в учнів відповідальність перед суспільством, самосвідомість і власну ідентичність громадянина-патріота України.

         Зрештою на крутому зламі своєї історії, Україна віддала перевагу державницькій ідеї  з вира­женим національним елементом. Іншими словами, держава розглядається як найважливіша форма реалізації самовизначення народу, його суверені­тету. Привабливість національно-державної ідеї для українського етносу випливає з його трагічної іс­торії, з невдач державницьких устремлінь. Великий народ, упродовж віків позбавлений державності, пов'язує з нею сподівання на вихід з глухого кута, поліпшення свого матеріального становища, відро­дження національної культури.

         У поверненні до витоків, національних джерел, в урахуванні уроків українського державотворення та відновленні престижу національних цінностей, утвердженні своєї національної державності вбача­ються шляхи оздоровлення суспільства, його згур­тування, швидкого повернення у європейську сім'ю народів.

         Національно-державницька ідея й надалі, за умови подальшої само ідентифікації українського суспільства, може сприяти згуртуванню інтересів, традицій, світоглядних орієнтацій населення різних регіонів України, допомагаючи владним структурам долати кризові явища на відстань між ідеалами не­залежності і складнощами перехідного періоду, за­безпечувати права особи, побудову громадянського суспільства.

         Ідеї приоритетних національних ідей, загаль­нонаціонального інтересу та міжнаціонально­го порозуміння слугуватимуть об'єднувальним стрижнем поряд з «особистісним» фактором, і це жодною мірою не суперечитиме національно-державницькій ідеї, оскільки для того, щоб вона працювала, необхідно повернути людині самопо­вагу і свідомість.

                                                                                                              

          1.  Що таке соборність?

         Соборність України - одна з важливих тем історії України. Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди була особливо болючою й неймовірно складною.

                   Поняття «соборність» з'явилось у нашому науковому й політичному лексиконі порівняно недавно. Вона не є явищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якої нації - неодмінна умова її розвитку та процвітання. Вона означає, по-перше, об'єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. По-друге, духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету й незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.

                  Можна було читати «Собор Паризької бого-матері» В. Гюго, довідники про Софіївський собор у Києві. Та коли з'явився роман О. Гончара «Собор», стався гучний скандал. Події роману розвивалися саме навколо собору, а не клубу чи колгоспної кон­тори. Отже, не те що «соборність», а навіть слово «собор» дратувало радянську ідеологічну інквізи­цію. Похідні від цього слова вживалися в значенні «соборна брама», «соборні фрески», «соборна дзві­ниця» — тільки не соборна Україна. Тільки в за­рубіжній україністиці та в дисидентських колах про соборність писали і говорили як про ідею, певну мету.

         У нашій сучасності цим терміном зарясніли шпальти газет і журналів, політичні декларації, програми. Пояснюється це не тільки й не

                                                                                                

                                                                                                                           

стіль­ки тим, що змінилося наше ставлення до релігії та церкви, а процесами, що пов'язані з початком національного відродження в Україні, розбудовою нашої нової демократичної держави.

         Враховуючи політичне, ідеологічне і соціокультурне значення, якого набуває ідея соборності, про­аналізуємо зміст цього поняття, переконаємося, що воно і в минулому було в центрі гострих політич­них дискусій. Одночасно автор спробує викласти свій погляд не тільки на власне ідею, але й на шля­хи її реалізації.

         Щоб з'ясувати значення слова «собор», зверне­мося до словників. В одному з них читаємо:

         1) Собор — у дореволюційній Росії збори урядо­вих або виборних осіб...

         2) Собор — зібрання великої кількості людей в од­ному місці. Собором — разом, спільно. «Собо­ром і чорта поборем» — українське прислів'я.

         3) Собор — головна чи велика церква міста.

         Таким чином, автор знайшов слова «соборность», «соборний» у значенні «общность, об'ьединенньїй, совершаемьій всеми вместе, всеоб-ций, совместннй», тобто об'єднаний, неподільний, цілісний. Значення слів збігаються в усіх словни­ках. На думку автора, це пояснюється не лише спільним корінням давньослов'янської літератури, церковнослов'янської мови, а й тим, що з прийнят­тям християнства ці народи сприймали відповідні поняття та ідеї.

         Для    розв'язання    проблем   соборності     та       державотворчого порядку надзвичайно важливим чинником є культура, оскільки вона є важливою фор­мою, що містить етичні, політичні й соці­альні цінності і, таким чином, допомагає зрозуміти причини певних процесів у побу­дові держави.

         2. Етапи  соборності  України.

         На сучасному етапі розвитку історичної науки важливим є розгляд історичних особливостей формування і розвитку української державності, а саме головних періодів державотворчого процесу, який вплинув на подальше формування української держави.

         Формування ідеї соборності в українській суспільно-політичній думці починалося ще тоді, коли у IX ст. народилася нова держава — Київ­ська Русь. Державний устрій Русі-України мав усі підстави для створення представницьких структур. Віче функціонувало у вигляді зборів жителів міста чи землі. Воно приймало рішення, у деяких випад­ках обирались князі. А з ними укладався договір (ряд). Це й були зачатки української державності, якій з самого початку були притаманні елементи колективізму, рівності, справедливості та виборнос­ті органів управління.

         На цьому грунті виросла фігура Богдана Хмель­ницького, який започаткував розбудову української державності.

         Після смерті Б. Хмельницького здобути авто­номію Україні не вдалося, проте самостійницька ідея не полишала українських діячів. Серед них вирізняється могутня постать Пилипа Орлика — гетьмана України у вигнанні. Його праця «Пак­ти та конституції законів та вольностей Війська

Запорізького», прийняті 5 квітня 1710 р. в Бенде­рах, визнана в усьому світі. По суті це була Консти­туція, що складалася 16 параграфів та преамбули, де обґрунтовувалося природне право українців на власну державу.

         Новий етап розвитку української ідеї пов'язаний з поширенням в Україні такої ідейної течії, як слав'янофільство. Важливою віхою національного руху стала діяльність Кирило-Мефодіївське това­риства (1846-1847). Його програмовий документ «Книга буття українського народу, або Закон Бо­жий», передбачав модель суспільства, що базува­лось на принципах свободи і федералізму. У май­бутньому слов'янському союзі провідне місце мало належати Україні. «Оскільки слов'янські племена дотепер дотримуються різних віросповідань і ма­ють упередженість одне до одного, братство буде дбати про знищення будь-якої племінної і релігій­ної ворожнечі між ними і поширювати ідеї про можливість примирення розходжень у християн­ських церквах...».

         Діяльність Кирило-Мефодіївського товари­ства стала кульмінаційною віхою українського національно-визвольного руху 40-х рр. XIX ст.

         Михайло Драгоманов також був прихильни­ком ідеї самостійної державності України. Він від­стоював ідею федералізму за умов максимальної децентралізації та самоврядування громад та об­ластей. Будучи реалістом та дотримуючись прин­ципів об'єктивності в аналізі суспільного життя, Драгоманов різко виступав проти ідеалізації ми­нулого українського народу. «В нашій справі, ко­ли поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемося за марою, або станемо слугами того, що всилюється спини­ти поступ людський, і поставимо на риск, коли не згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціаль­ний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб тоді ми певні, що послужимо до­бробутові й просвіті нашого народу, а вкупі з тим і його національності» правдиво науковий... по­гляд на історію України мусив би показати нашій громаді...»

         Разом з Драгомановим співпрацював і поділяв його погляди В. Б. Антонович. Основними рисами українців він вважав: «...рівноправність усіх перед законом, брак станових різниць, соборне управління земельними справами... право розвивати власні на­родні начала при застосуванні виборчого принципу в управлінні...»

         Особливо цікаві для нас в рамках теми соборнос­ті погляди М. С. Грушевського (1866-1934) — відо­мого українського історика, громадського і держав­ного діяча України. Він добре розумів, що створити єдину, нову, демократичну Україну неможливо без глибокого й

                                                                                                                  об'єктивного знання історії українсько­го народу, всіх перепитій і суперечностей, які мали місце на його шляху. Знаючи досконало політично-громадський устрій українського народу в різні пері­оди його історії, Грушевський констатував, що устрій цей не відповідав ідеалам самого народу. «Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи не був витво­рений відповідно з ним і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній».

         Грушевський виділявся серед своїх попередни­ків і сучасників тим, що він як перший президент України, один із фундаторів УНР прагнув здійснити на практиці свої постулати, аби розбудувати під­валини вільної й соборної України.

         У 1917 р. була створена Центральна Рада. У Першому Універсалі була проголошена автоно­мія України, у Третьому — Українська Народна Республіка, у Четвертому — повна самостійність та незалежність України. Майже незнаний документ «Устав про державний устрій, правах і вольностях УНР» був розроблений та прийнятий на засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 р., але того ж дня Центральна Рада припинила своє існування .     

          У  січні   1918  року  була  проголошена  Українська  народна  республіка  (УНР), а на територіях, які входили до складу Австроугорської Імперії, утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

         У грудні 1918 року лідери двох новоутворених держав у місті Фастові підписали договір про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю. Цей договір був урочисто проголошений у м. Києві на Софійській площі 22 січня 1919 року як злука УНР і ЗУНР. Той день увійшов у історію як День соборності України.

         Проте втримати незалежність та єдність України за того періоду не судилось: тяжке економічне та воєнне становище, взаємна недовіра політиків призвели до катастрофи. Через кілька місяців після того, як було

проголошено про утворення єдиної Української Народної Республіки, більшовики захопили Київ, Східну Галичину окупувала Польща, а Закарпаття - Чехословаччина. Із завершенням революційних подій національно-державний процес припиняється на материковій Україні, але продовжується за кордоном, у тих державах, на території яких перебували в еміграції (екзилі) члени уряду УНР. Ідея соборності постійно жила у мріях українців. Святкуючи День Соборності 22 січня 1990 року, мільйони тоді ще радянських українців побудували «живий ланцюжок» від Києва до Львова, а кілька десятиліть потому український народ реалізував свою багатовікову мрію жити в соборній державі, проголосивши Акт незалежності України 24 серпня 1991 р.

         Характерною ознакою України радянського пе­ріоду було те, що де-юре українська державність існувала, декларувалися політичні права та сво­боди, але на практиці вони грубо порушувались. Де-факто Україна радянська не була не тільки са­мостійною, але й навіть автономною. Власних по­літичних кроків вона не могла зробити. Як склалася історія України в подальшому, всім добре відомо. Встановлення диктатури Сталіна перекреслило спо­дівання тих, хто прагнув соборності. Проте пара­докс історії полягає в тому, що саме в цей період вдалося зібрати докупи майже всі українські землі, тобто формально соборність земель України була досягнута.

         Реально ж ідея соборності була досягнута у 1991 р. Політично-правовою базою затверджен­ня незалежності стала Декларація про державний суверенітет (16 липня 1990 р.). 1 грудня 1991 р. більшість населення України на Всеукраїнському референдумі підтвердило, що українці хочуть жи­ти окремою державою. Україна стала суверенною і почався активний законотворчий процес державо­творення.

         Переваги національно-державної ідеї перед національно-етнічною очевидні: в ній об'єднувальні початки домінують над роз'єднувальними.

Разом з іншими демократичними засадами національно-державницька ідея була сприйнята українським суспільством як запорука досягнення злагоди, не­допущення розбрату у власному домі.

         Саме завдяки національно-державній ідеї України вдається уникати гетерофобних форм ет­нічної мобілізації, які в умовах докорінної ломки старих соціальних структур часто спрямовуються проти певних національних меншин, що живуть на території даного етносу, або проти сусідніх етнотериторіальних одиниць. Саме тому етнологічна си­туація в Україні протягом усіх років незалежності лишається стабільною й                                                                                                               характеризується відсут­ністю гострих міжетнічних конфліктів. Націоналізм в Україні хоч і зміцнів, але не набрав форм без­компромісного протистояння іншим світоглядним         системам. При цьому Україна не висувала ні до кого ніяких територіальних претензій і виявилась практично першою у світі державою, яка добро­вільно позбулась ядерної зброї.

         Були створені всі компоненти державної маши­ни. Державотворчий процес триває й зараз.

                                                                                                              

          3.Розбудова  соборної   України

         Що означає соборність України на сучасному етапі? Це збереження єдності, цілісності її терито­рії. З одного боку це не актуально, бо всі держа­ви, що межують з Україною, підписали Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, та неодноразово заявляли про відсутність територіальних претензій у відповідних угодах, за­явах. З іншого боку, існує небезпека по­трапити під вплив «нового політичного мислення», історія практично не знає випадків, коли б зміна геополітичної ситуації в світі не супроводжувалась конфронтаціями та війнами. У власне Україні іс­нує чимало потенційних факторів нестабільності, пов'язаних з регіональними, етнічними особливос­тями. Тому зараз особливо необхідна виважена, му­дра й послідовна політика, яка б сприяла й забез­печувала соборність.

         Розбудувати соборну Україну означає не тільки зберегти соборність її землі, а й будувати її разом, собором, за участі усіх верств і політичних сил на­шого суспільства. Це вимагає толерантного, зваже­ного ставлення до всіх політичних партій і громад­ських угруповань, уважного врахування їх поглядів на майбутнє соборної України.

         Проблема соборності України початку XXI ст. тісно пов'язана з питаннями розвитку і формуван­ня відповідної правової, політичної і громадської культури. Соборною Україна стане тільки тоді, коли матиме не релігійно-клерикальне, казармене, тоталітарне, а справжнє громадянське суспільство. Це суспільство мусить бути не тільки світським за своїми ознаками, а й цивільним і справді цивілі­зованим відповідно до кращих досягнень сучасної цивілізації.

         Утвердженню справжньої соборності суспіль­ства перешкоджає соціальна поляризація, диферен­ціація, спричинена нинішніми процесами в еконо­міці. Вона зумовлює протистояння, соціальну на­пруженість України.

        

             На початку XXI ст. ідеї соборності як всезагальне єднання людей переживають друге наро­дження, свій ренесанс. Вони особливо актуальні в наш напружений і нелегкий час. Заклик до єднан­ня людей, гармонії індивідуальних і загальних цілей і прагнень, відповідальності особи перед суспіль­ством і суспільства перед особою; проголошення рівності націй, їх права на вільний розвиток; осуд національного гноблення й утисків; засудження релігійної ворожнечі, міжцерковної боротьби і за­клик до віротерпимості; проголошення духовності над суто меркантильними інтересами; боротьба за   моральну чистоту людини і народу; виховання па­тріотизму, любові до своєї землі, батьківщини, до всіх людей доброї волі — ці та інші ідеї вимагають подальшого осмислення як наукою, так і суспіль­ною свідомістю.

         На сучасному історичному етапі становлен­ня і розвиток української державності без­посередньо пов'язаний з процесом на­ціонального відродження (на Заході його називають етнічним ренесансом). Щодо сутності національного відродження, то йдеться про усвідомлення етносом себе як нації (насамперед, нації політичної), як ді­йової особи історії та сучасного світу. Його основним і найвагомішим засобом є ство­рення національної держави, яке завжди відбувається в контексті конкретних істо­ричних умов. Отже, вирішальний вплив на розвиток процесів державотворення в Укра­їні впродовж останніх двох десятиліть справ­ляє реальний хід утвердження та конститу­ювання нашої держави як форми територіально-політичної організації укра­їнського народу, яка покликана забезпечити йому найкращі умови для економічного, со­ціального та духовного розвитку. Відтак, вести мову про реалії нашої незалежності доцільно крізь призму виокремлення та ха­рактеристики головних етапів історичного розвитку і державотворення та сучасного державотворчого процесу в Україні.

                                     Висновки

         На сучасному етапі політичного та соціально-економічного розвитку України актуальним і вкрай необхідним стає підвищення рівня державно-правової свідомості як частини самосвідомості народу. Без глибокого осмислення минулого, яким би складним і суперечливим воно не було, неможливо творити нову державу.

         Отже зараз ми переживаємо тяжкий етап державотворення.

         І зараз потрібно не допустити, щоб у майбутньому говорили, що саме неспроможність поділити владні крісла привела до втрати державності.

 Ми обираємо керівників, робимо з них ідолів, а потім самі ж скидаємо. Але досить поглянути на історію нашої держави, і ми побачимо, що тільки тоді, коли владу у свої руки брав народ, коли він відкрито заявляв про свої права, тільки тоді з цими правами починали рахуватися. Адже в Конституції України записано, що джерелом влади є народ. Тому розчаровуючись у владі, ми насамперед розчаровуємося в собі.

         Таким чином всі своєрідні державні утворення на території України, що існували впродовж віків мали сої особливості. Загальне у причинах, що призводили до руйнування цих своєрідних джерел державотворення є зовнішній фактор, від нападів войовничих сусідів до іноземного втручання у внутрішні справи України. Особливі відмінності у причинах занепаду криються у певних специфічних обставинах тієї чи іншої епохи, що розглянуті вище.

         Таким чином,   роз­гляд етапів дає змогу проаналізувати харак­тер процесів державотворення в Україні. У певному сенсі можна констатувати уні­кальність, а не універсальність історично обумовлених етапів  соборності  України. З огляду на це варто уникнути пастки запозичення досвіду якогось із етапів чи сліпого моделю­вання без урахування специфіки процесів сьогодення. На рубежі 80-90-х років XX ст.

         Кожен період процесу державотворення супроводжувався певними злетами та падіннями.

         Україна отримала від історії унікальний шанс для реалізації власної державницької стратегії. Ми його ще не втратили, але й не зуміли до кінця успішно використати. Треба чітко усвідомлювати, що насамперед тільки від взаємодії та консолідації різних гілок влади, влади і суспільства, всього строкато­го суспільного спектра залежить успіх укра­їнського державницького проекту, благопо­луччя і процвітання українського суспіль­ства.

         Ідея соборності стала загальнонаціональною мрією, невід'ємною частиною всіх українських визвольних програм наступного періоду. Величезні жертви, віддані на вівтар волі та незалежності, навчили українських патріотів всюди, куди б не закинула їх доля, бачити в своїх мріях і боротися за єдину соборну, вільну та незалежну Україну.

         Тож піднімімося з колін і добудуймо державу, яку заклали ще колись Кий, Щек і Хорив, бо за нас цього не зробить ніхто!

            Список  використаної  літератури

1.В.В. Світлична.  Історія  України:  Навч.  Посіб.  4 –е  вид. -  К.:  Каравела,  2006. – 400с.

2.  Гісем  О. В. Мартинюк  О.О.  Історія  України.  Довідник  для  учнів  та  абітурієнтів. – Тернопіль:  Навч. Книга – Богдан,  2003.-  592 с.

3.  Українське  державотворення.  Словник – довідник. -  К.:  Либідь,  1997р.

4. Історія  та  правознавство. Журнал: - №  19 -21.  липень  2010р.

5. Словник  української  мови. – Т.  ІХ. – К., 1987р.

6.Котюк  В. О. Загальна  теорія  держави  і  права:  Навч.  Посіб. – К.  Атака,  2005. -  592.

7.  Шкільна  бібліотека. Журнал. – Київська  правда.:   12. - 2009р.  94с.